Автор: Ірина Малишева
Туристичний журнал "Мандри" www.mandry.ua

Готуючись до поїздки, слід урахувати два важливі чинники: сезонність та адаптацію до висоти. Сезон у Тибеті досить короткий – із квітня по червень та із серпня по жовтень. Узимку тут дуже холодно, місцями сніжно, а влітку – мусон. Тибет розташований на висоті близько 4000 м над рівнем моря. Ми подорожували на висотах від 3600 м (Лхаса) до 5300 м (базовий табір Евересту). Для порівняння: найвища точка Монблану – лише 4807 м. Аби прояви гірської хвороби не зіпсували вам враження, мінімум за два місяці до початку поїздки рекомендується зайнятися спортом, підлікувати хронічні захворювання та почати вживати вітаміни. Інакше вам докучатиме нудота, безсоння та головний біль.

Резиденції Далай-лам та диспути ченців

У Тибеті нас найбільше здивувало місцеве населення. Переважно – це напівдикі чи просто дикі кочівники. Вони живуть у важких природних умовах, майже нічого не мають. Годі й говорити: у них і країни немає – все відібрали. Проте я вперше зустріла людей, наділених такою природною силою та водночас первозданною добротою, щирістю й дитячою безпосередністю. Коли йдеш Лхасою, можна побачити надзвичайних «персонажів», справді диких людей – National Geographic відпочиває! Вони дивляться на тебе з неприхованим здивуванням. Та варто лише зустрітися поглядом зі смуглявим замурзаним дикуном, як на його обличчі з’явиться неймовірна усмішка. Від самого серця, із глибини душі! І ти мимоволі робиш так само. У Тибеті ми навчилися усміхатися всім. Та, боюся, у нашому цивілізованому світі швидко забудемо про це.

Розповідь буде неповною, якщо не згадаю про двох людей, які зробили цю подорож незабутньою. Ми провели разом 11 днів. Без них Тибет був би не таким прекрасним. Це водій нашого джипа Норбу та гід Джам’єн. Завдяки ним ми побачили не лише храми, монастирі й історичні руїни, які зазвичай показують туристам, а й села, млин, пасовище, побували навіть на дискотеці. Упевнена, мало хто може похвалитися тим, що був на тибетській дискотеці – а ми разом із гідом ходили.

Наше знайомство з Тибетом почалося із Лхаси, столиці Країни Снігів. Ми провели тут 4 дні. Два пішло на адаптацію, решту присвятили екскурсіям. Гуляли містом, насолоджувалися запахом ялівця, спостерігали за паломниками, відвідували храми.

Химерне поєднання Тибету та сучасного Китаю, первозданна природа й хайвеї – такою постає Країні Снігів, коли їдеш із аеропорту до Лхаси. А тут ще й запаморочення – чи то від гіпоксії, чи від усвідомлення того, що ти в Тибеті. Найцінніша порада, яку можу дати тим, хто вперше на висоті, – треба дуже багато пити (до 3 літрів води на день) та поволі рухатися. І тоді наступного ранку ви побіжите оглядати Поталу, серце Тибету, будете бадьорими та веселими – як ми.

Потала – шедевр азіатської архітектури, символ Тибету – видніється у вранішньому серпанку над містом. Будівля має два палаци – білий та червоний. Перший побудував правитель Сронцзангамбпо в VІІ ст. Ця людина відіграла найважливішу роль в історії Тибету. За легендою, чоловік медитував у печері, де йому було видіння – звести палац. Що він і зробив. Червоний з’явився набагато пізніше, в ХVІІ ст., для п’ятого правителя Тибету. Відтоді Далай-лами, з п’ятого до чотирнадцятого, аж до вигнання із Країни Снігів, проживали саме в Поталі. Дотепер ніхто не може сказати, скільки кімнат у цій будівлі. Тут безліч статуй та зображень святих, а також багато книг, є гробниці Далай-лам. Їхня резиденція, монастир, кабінети уряду – все це було тут до 1959 року. Для китайців Потала – музей. А для тисяч тибетців, як і раніше, – серце неіснуючої країни попри те, що Улюбленого Покровителя вже давно немає за її стінами. На жаль, у приміщеннях не можна фотографувати. А можливо, й на щастя. Іноді корисно піддатися враженням, забувши про фотоапарат.

У Лхасі дещо дивною здалася нам торговельна вулиця Баркор, розташована навколо храму Джокарнего – це місце ритуального обходу одного з найважливіших храмів Тибету, і водночас – великий базар. Пройшовши по Баркору не одне коло, ми зрозуміли, що нічого дивного в цьому не немає. Хто за чим прийшов, тим і займається. У цьому весь Тибет.

До монастиря Ганден ми вирушили самостійно. Присвятили цьому «акліматизаційний день». На все життя запам’ятаємо і Ганден, оточений дивовижними горами над бірюзовою Брахмапутрою, і дорогу до храму – в автобусі з паломниками.

Далі за планом – Дрепунг, знаменитий Золотим Палацом. Саме тут проживали Далай-лами – з другого до п’ятого – доки не не звели Поталу. На свято Нового року на одній із довколишніх гір ченці розгортають гігантську ікону-танка, що має надзвичайно позитивну енергетику.

У Лхасі можна було залишитися на все життя. Та наш шлях лежав на захід, до кінцевої точки подорожі – бази біля підніжжя Евересту.

Еверест

Дорогою до базового табору Евересту ми проїздили фантастично красивими перевалами, суцільно обвішаними молитовними прапорами. На одному з них, на висоті 4900 метрів, гід запропонував залишити такий і нам. Ми придбали в’язку прапорців, написали «Усе буде добре! Україна, 2007» і залишили їх на гімалайському вітрі, на успіх хорошим людям. Дороги та пейзажі Тибету не можуть набриднути: за вікном джипа ніби безперервний фільм. Яки, пасовиська, випадкові зустрічі – це схоже на книжку пригод із дитинства.

Та головні пригоди почалися з моменту перетину найвищого перевалу (5300 м над рівнем моря). Ми опинилися в національному парку гори Джомолунгма, Великої Гори, Матері Всіх Гір. Не знаю, для кого як, а для мене гора Еверест – це найзворушливіше, що може побачити мандрівник.

Складно описати ті емоції, яскраві образи, що виникають у моїй душі, коли думаю про Гімалаї. А думаю я про них із раннього дитинства. Тому що моєю найулюбленішою передачею завжди був «Клуб кіномандрівників», а кумиром – Юрій Сенкевич. Я дуже добре пам’ятаю програму, присвячену радянській експедиції на Еверест. Дотепер мама зберігає мій дитячий малюнок: там намальовані Гімалаї, Еверест, сліди «єті» (снігової людини) та червоний прапор СРСР. Отже, цією темою я цікавилася з дошкільного віку. Чи могла радянська дитина уявити собі, що настане день, коли вона ночуватиму в наметі під Еверестом? Звичайно ж, ні. Та цей день настав. Він був дивовижний.

Що таке базовий табір Евересту? Висота – 5200 метрів над рівнем моря. Вулицею туди-сюди фланірують «різнокаліберні» туристи різних національностей. Тут більше немає чого робити – лише прогулюватися, чекаючи, що хмари розійдуться та стане видно Гору.
Туалет – це клейончастий намет із вигрібною ямою, за сто метрів від основного табору. І все! Та найголовніше, що ця «вулиця» закінчується біля підніжжя Евересту. На жаль, замість гори ми бачимо лише вату хмар. Нас оточують господарі наметів – кожен запрошує до «готелю», та Джам’єн веде нас до «свого» гестхаузу.

Нам подобається! Виглядає, як у дитинстві – такий собі затишний штабик. По периметру – оббиті килимами дивани-лежанки, в кутку – гора перин та пледів, посередині – піч. Знайомимося з господарем. Він – німий. Та «розмовляє» так, що зрозуміло все, до останнього слова. Дівчина-господиня починає готувати їжу, друга приносить великий термос зеленого чаю.
А господар починає спілкуватися з нами. Розповідає, що кілька разів сходив на Еверест у складі різних експедицій – ніс речі. Як і в усіх чоловіків племені хампа, у нього довге, заплетене в кіски волосся. У них вплетені червоні нитки. У його вухах сережки з бірюзи та коралів – традиційна прикраса Тибету, де всі чоловіки носять сережки.

Від наметів до офіційної відмітки Everest Base Camp – 6 км. Туди можна проїхатися візком, запряженим конем. Китайський військовий перевіряє паспорти та говорить, що тут можна перебувати лише 30 хвилин. Місце, куди ми приїхали, – це Місяць. Чи Нептун. Але не планета Земля. Багато каміння, крижаний, пронизливий вітер, розріджене повітря та сірі хмари. Більше тут нічого не немає.

Чому ж організм сповнений таким шаленим щастям? Та тому що там, за спиною, у щільній ковдрі хмар – Е-ве-рест. Його не видно, та ти відчуваєш. Це така потужність, енергетика, від якої тремтить усе тіло. І водночас це – вражаюче захоплення. Тут нічого немає. Лише один колір – сірий. Та усе одно тут просто дивовижно.
А ввечері небо проясніло – здалося, ми побачили Велику Гору, хоча й не в усій красі.

Еверест

Що було далі?
Усвідомлення того, що казка закінчилася. Тривалий спуск однією з найнебезпечніших та найкрасивіших доріг світу глибокою ущелиною. Ми йшли два дні. Й абсолютно не розуміли, куди веде ущелина й де ж низ – ми бачили лише туман та смуги лісу, що стрімко змінювалися, – від тайги до джунглів. На дорогу падали водоспади. Тут страшно й чудово одночасно.

Коли ви, нарешті, дістанетеся половини спуску – нагородою стане повне сп’яніння від кисню (ще б пак: із 5300 метрів спуститися на 2000!). І ще містечко Жангму, де одна вулиця в стрімкій ущелині серед джунглів і водоспадів. Вона чимось схожа Італію та Ялту одночасно. Жангму – це суцільні ресторани та дискотеки. Після десятиденної тиші – справжній Лас-Вегас. Тут усі святкують – хто перший день перебування в Тибеті, хто останній. Приєдналися й ми. Зайшли до місцевого нічного клубу на 10 хвилин – і вийшли через п’ять годин, тому що такої феєрії (поєднання індійських фільмів та сільського будинку культури) не бачили ніколи в житті.

Настав ранок – час прощатися. Тибетці передали нас непальцям, мов шпигунів-резидентів – на мосту. Зізнаюся, ми плакали, були сповнені емоцій. Не хотілося розлучатися з друзями та Тибетом. Хотілося, щоб ця казка тривала вічно. «У нас не було гірської хвороби! Отже, добре підготувалися!» – хвалилися нашому гідові під час однієї з останніх розмов. «Ні, – сказав він, – це означає, що Тибет прийняв вас». Він живе лише в серцях простих тибетців, а крихта Країни Снігів – тепер і в наших спогадах.

 

 

 

 

 

Туристичний журнал "Мандри" www.mandry.ua